Перейти до основного вмісту
До карантину похід в кіно для мене, як вважаю і для багатьох інших, давно перетворився в буденність, став способом проведення декілька вільних годин, розважитися, надихнутися. При цьому магія кіно захоплює саме в темному залі, коли сидиш навпроти великого екрану та стаєш частиною дії, при цьому поїдаючи солоний попкорн та п'єш шкідливу, але дуже смачну колу. Вдома такого ефекту немає, постійно щось відволікає, тисяча і одна думка в голові і постійне: «відірвися від свого комп'ютера та йди хоч поїж!».
Після довгої перерви, я зі швидкістю світла лечу до кінотеатру. Вибір припав на «Планета Кіно».
«Так, начебто нічого не забула ... Ай маска!»
На вході до величезного торгово-розважального комплексу мене зустрічають охоронці в чорних костюмах, чорних краватках, білих сорочках та з «Церебро» в руках – точно Люди Ікс. Тільки на обличчях – маски, замість пристрою з фільму – термометр, а на столі пляшка з антисептиком.
– Не поспішайте! Для початку температуру виміряти потрібно, – сказав один з охоронців.
Термометр ще не встиг здійснити заміри, а мені вже бажають гарного дня та сміливо пропускають до зали.
Піднімаюсь на другий поверх та йду купувати квитки. Перше, що кинулося в очі при покупці – хрестики, які не дають забронювати місце поруч з іншими відвідувачами.
– Це в цілях безпеки, – пояснює дівчина на касі, побачивши мій переляканий погляд.
Значить, ліворуч і праворуч від мене на сеансі нікого та обидва підлокітники мої ... Мрії здійснюються!
Скажу чесно, для першого посткарантинного походу в кіно фільм я вибрала насилу. Це не подобається, тут актор не красивий, тут сюжет не цікавий. Після довгих роздумів я все ж купила квиток на «Земля блакитна, ніби апельсин».
Ну що, квитки куплені, можна до зали проходити. На вході мене зустрічає контролер в прозорому пластмасовому щиті та рукавичках, які роблять його схожими на космонавта.
Разом зі мною на сеанс прийшло приблизно людей 10. Не аншлаг звичайно, але на це є свої причини. Карантин, всі бояться.
– Проходьте, гарного перегляду!
Донбас. Війна. Червона зона. Звичайна сім’я: мама та четверо дітей, яких жінка виховує самотужки, але вони не втрачають життєрадісності та мають багато творчих захоплень: грають на музичних інструментах та самі знімають фільми про життя під час війни.
Виходжу із зали. Емоції зашкалюють… Найбільше мене здивувало, те що люди сприймають війну як норму. Вони не звертають уваги на обстріли, адже за силою звуку чітко визначають, що та куди летить, що звучить небезпечно, а що безпечно. Війна в Україні продовжується, але життя теж не стоїть на місці…
Анастасія Лисянська
Коментарі