Два дні до Покрови. Середина жовтня, а зелені листочки ще радо виблискують на осінньому сонечку. Їм дарма, що з усіх сторін наступають жовті, помаранчеві, коричневі, жовтогарячі сородичі. Вони разом міцно тримаються за гілочки. Так не хочеться летіти стрімко вниз…
Ми їдемо на Сумщину. Хто це «ми» ? Що нас об’єднує? Адже не назвеш ні колегами, ні сусідами, ні кумами. Кожен сам по собі і водночас ми зараз щасливчики-однодумці. На сьогодні ми всі в салоні одного виду транспорту, ми цікавимося пам’ятками: пам’ятниками, соборами, монастирями, дендропарками, музеями…
Я відчуваю кожного із присутніх, про всіх знаю: хто він, працює чи не працює, розуміє чи не розуміє жарти і взагалі, як він опинився тут, серед нас «групи подорожуючих».
Ось попереду, поруч із водієм, сидить пан Микола – Микола Іванович. Учитель історії, але довелося працювати і головою сільради. Не один термін там відбухкав. Із своєю дружиною, теж історичкою, імена дітям давали в честь відомих постатей: Ольга, Володимир, Олександр, Софія. Жартівник, якого пошукати. Коли розпочалися бої на Сході, не ховався за багатодітністю та поважний (за п’ятдесят) вік, а пішов виконувати чоловічий обов’язок. Всі хвилювалися, чи не зникне веселий характер, чи не озлобиться проти чоловічого населення села.
Ні. Злобу лишив для ворогів. А тут сипле жартами, знає багато смішних цікавинок, пригод.
Сьогодні він взяв із нами і свою найменшу доньку, Софію. Ще школярка, але як відчувається виховання. Знаю багатьох учнів, яким усе нецікаво, розповіді екскурсовода слухають зверхньо, мовляв, швидше б уже до «Макдональса». А от ця дівчинка без претензій, без поганого настрою, без втручання у розмови дорослих. Навіть пізніше, коли я за її виглядом бачила, що їй не все подобається, вона тактовно вислуховує, іде за нами і до церкви, і до парку, демонструючи увагу.
……….
Ось перед нами Путивль. Вже з перших метрів міста ми дружно виглядаємо у вікна. Ось-ось перед нами вирине Ярославна, дружина князя Ігоря. Де ж ті вали, куди вона прямувала, взиваючи до Сонця, Вітру про повернення свого Лада.
Дорогу до парку довелося запитувати у перехожих. І от.. перша неприємність, яка вразила нас, полтавчан, носіїв полтавсько-київського діалекту, що був покладений в основу норм української літературної мови. Нам усі відповідали російською. Путивльщино! Чому? Містечко як містечко. До кордону з Росією далеченько. Навіть пізніше, у Глухові, ми не почули стільки російської мови, скільки тут. Та повертаємося до Путивля.
Із сайту ukrainaincognita.com
Ось і парк, де над стрімкою кручею розташувалася Ярославна. Уявляли собі її вищою. Парк уже не зелений, але й не жовтий. Деінде навіть трава зелена, не смарагдова, а чимось нагадує окислену мідь.
Осінь несміливо ще господарює у парку. У кошик буде збирати їжачки-каштани, а деякі вже і вилізли з колючої льолі та каштаново виблискують на осонні. Звертається вона і до вітру-пустуна, щоб побільше обтрушував листя. Дерева промовисто шумлять, розповідаючи про свої сокровенні мрії. А он десь, серед гілля, заховалася стара Ґава. Зверхньо поглядає на голубів, яких тут щедро обдаровують мами з маленькими дітками. Що з них візьмеш?.
Туркотять, хапають шматочки хліба, метушаться. Ніби і Божі птахи, а щось у них є грішне, нахабне. Певно, життя їх такими зробило.
Хоч був ще і ранок, та відвідувачів у парку вистачало. Хто на пробіжці, хто з дітьми погуляти, хто пресу перечитати. Благо, бо сонце ласкаве, а ще саме вранці душа шукає підтвердження, що все в нашому світі буде як і було.
От і ми не поспішаючи, фотографуємося поруч із княгинею і поодинці, і групою. Екскурсовода немає, то ж я, на правах учителя української літератури, декламую поезію Шевченка «Плач Ярославни». Микола Іванович доповнює розповідь історичними фактами. Самі собі і туристи, і гіди. Хтось із місцевих долучився та вказав на вичовгане коліно Ярославни. Пояснив з якою метою труть його чоловіки, а з якої причини жінки.
Привертають увагу руки Ярославни. Вони не підняті в молитовному зверненні, вони не опущені від повної безнадії, вони – крила для своєї героїні. Летіти туди, де зараз її Ігор, князь. Розлукою не віє від пам’ятника, а навпаки твердістю, волею.
Що ж змінилося в слов’янських жінках з давніх часів і донині? А нічого. Все ж ті думки про родину, роботу, добробут. Та і про нього – чоловіка. Думкам у парку просторо, час є. Цілими жмутами проносяться вони в голові, однак з язика не тікають у світ.
На іншому пагорбі видніється монастир, а поряд Сейм. Ой річко, пам’ятаєш Батуринську трагедію.
Із сайту ukrainaincognita.com
Сутеніє. Ми повертаємося додому. По обидві сторони дороги миготять сосни – візитівка Сумщини. У темніючому небі скибка місяця ховається за хмарами. Там, вгорі, безмежний простір космосу. Піщинки в небі, піщинки і на землі. Здається, зорі собі ведуть неквапну розмову, а ми в автівці теж перемовляємося про побачене, почуте. День був сповнений яскравих вражень. Інколи ми проїжджаємо села, містечка. Вони ще не сплять. Ліхтарі вікон за різнокольоровими занавісками затишно світяться родинним теплом. А можливо і одинокою старістю. Хотілося б знати, хто знаходиться за тими стінами. Щасливі там чи ні, здорові, а чи може потребують лікаря, у коханні, а чи може злість затаїлася у кутку.
Коментарі