Здається, що немає жодного коронавірусу та карантину, коли йдеш вулицею. Усміхнені (і не дуже) люди без масок, компанії, які геть не замислюються про соціальну дистанцію, і закохані, які йдуть у кінотеатр на романтичну комедію. Йду за ними і потрапляємо до іншого світу. Зайшовши до фойє, бачу прибиральницю. У масці та рукавичках. У неї за планом прибирання, яке тепер проводять частіше, ніж раніше.
— Проходьте, дітки, швидше, - каже мені.
Йдемо до роздягальні. Привітна жіночка у масці підіймається зі стільця і протягує руку, аби забрати мою куртку. “Ой, що ж це я! Зовсім забула, вибачте”, - говорить і поспіхом йде в куток роздягальні. Забула рукавички. Пшикає антисептиком на руки, одягає важливий атрибут і обмінює жетон із номером на мою куртку.
Відійшовши від роздягальні, чую чоловічий голос. Роздратований і обурений:
— Ви мені будете розповідати у чому ходити? Це моє право, хочу одягаю, хочу ні, - майже кричить чоловік без маски на обличчі. Дівчинка із бейджиком адміністратора, удвічі менша за бунтівника, намагається йому протистояти:
— Ви ж розумієте, у нас правила. Ми тут намагаємося убезпечити наших глядачів.
Чолов’яга поглянув у різні боки і пішов геть. Я видихнув.
Суспільство не суспільство без дурнів, а кіно не кіно без чого? Правильно, без попкорну. І навіть у цьому аспекті правила змінилися. Продавці тепер зустрічають покупців в масці і рукавичках:
— Вам який?
— Сирний, будь ласка.
І хоча він звик набирати гарячу кукурудзу до лопатки і насипати в кошик, тепер усе інакше. Тепер він простягає покупцеві вже готову упаковку з попкорном і такий ж закритий стакан коли. Я тим часом іду чекати, доки відкриється потрібна зала. Стаю в чергу, усе та ж дівчина-адміністратор просить мене відступити на кілька кроків. Напевно, за місяці карантину її око вже привчилося бачити відстань у 1,5 метри.
Нарешті залу відчиняють. Хлопець у масці та рукавичках перевіряє мої квитки і бажає приємного перегляду. “Вам також”, - кажу я і не розумію, що зробив. Сидіння вільні через одне. Соціальна дистанція, пам’ятаєте ж? Світло гасне, починається фільм. І разом із цим люди починають робити те, що роблять, коли їх ніхто не бачить — почуватися вільними. “Дурна маска, як же задовбала”, - каже дівчина попереду і знімає з себе обов’язковий атрибут. “Згоден, мені очима їсти, чи що”, - повторює за нею кавалер.
Сижу за ними і думаю: “І справді, як же ця маска задовбала”. Але не знімаю. Бо у кінозалі нас четверо. Я, ця парочка і він. Коронавірус.
Олексій Туча
Коментарі